Ранок дня, який провів межу в моєму житті, що розділила його на «ДО» та «ПІСЛЯ», почався цілком звичайно. Ніяких провісників того, що насувається велика біда, не було. Почнемо з того, хто я такий. Я — підприємець, емоційний та імпульсивний. У мене любляча дружина, лікар ФРМ, та двоє синів, студент і школяр. На момент інсульту мені було 43 роки, я важив 114 кг, але не був повним, а скоріше потужним, міг підтягнутися 12 разів на перекладині, 12 — віджатися на брусах, 20 разів віджатися від підлоги та зробити підйом-переворотом. Проблеми з артеріальним тиском почалися в мене років за 8 до описуваних подій. Я їх долав, щодня приймаючи таблетки від тиску. Якщо він у мене помітно підвищувався, я це відчував і приймав додатково «швидку допомогу». Щоденного контролю тиску я, на жаль, не робив.

Ніщо не віщувало біди, тим ранком я відчував себе нормально, відвіз молодшого до школи і поїхав на зустріч. Кілька тижнів перед описаними подіями я працював над двома серйозними проектами, і робота була пов’язана із зустрічами, переговорами, телефонними дзвінками та емоційним навантаженням. Під час зустрічі в мене стався конфлікт, який незабаром було залагоджено, і я поїхав на наступну зустріч з людиною, з якою ми разом повинні були подивитися один об’єкт.

Зустрівшись з нею, ми пішли по вулиці. Раптово я відчув слабкість у правій руці та нозі, але як міг продовжив рух, тому що в тому місці, де це сталося, не було де стояти. Сяк-так дійшовши до трамвайної зупинки, я сказав своєму супутнику, щоб він сам пішов подивився, а я посиджу. Поки я йшов до зупинки, відчув, як піднебінний язичок сильно набряк і став лежати на язику. Я присів, дістав лівою рукою телефон і набрав номер дружини. На годиннику було 11:10.

Мене посадили у візок і повезли до місця стоянки машини Ігоря. Дорога додому (близько 10 км) виявилася серйозним випробуванням. Я зрозумів, що у мене щось не так із зором: «картинка» розпадалася на декілька фрагментів, і я не міг все це зібрати в єдине ціле.

Ми під’їхали до нашого будинку. Йти я не міг, і Паша з Ігорем взяли мої руки і закинули собі на плечі. І ось так ми «пішли».

Вдома встав на ваги, виявилося мінус 11 кг. Сів, увімкнув комп’ютер, відповів на листа, якого отримав 18 днів тому. Текст набрав лівою рукою і відразу ж вимкнув. Мозок не міг обробити зображення і починав «плавитися».

У лікарні я пробував щось написати ручкою, у мене нічого не виходило. Вдома ж письмо пішло трохи краще, я сів і зміг нашкрябати з десяток слів за кілька хвилин жахливим почерком. Ці кілька слів підняли мені настрій, і письмо стало одним з моїх постійних занять на багато місяців.

Вдома мені все здалося і звичним, і новим одночасно. Пересувався я за допомогою ходунків. Спочатку дружина і діти мене постійно супроводжували. У міру зростання моїх рухових здібностей вони стали відходити від цієї практики.

У мене включилося дитяче сприйняття дійсності. Кожен крок був цілою пригодою.

Крім усього «букету», описаного у виписці з історії хвороби, вдома з’ясувалося ще кілька моментів:

— У мене порушена терморегуляція. Я необґрунтовано мерзну при нормальній кімнатній температурі, тому в моєму гардеробі відбулися деякі зміни. Праві рука і нога стали холодними на дотик.

— У мене проблеми з сечовипусканням. Після його закінчення і сигналу про те, що сечовий міхур порожній, через 5–10 секунд часто виходить ще одна порція сечі.

Це мене страшенно пригнічувало і засмучувало.

Зайти в трамвай (в Одесі основним трамваєм є «Татра Т3» з високими крутими сходами) — вкрай складне завдання для людини з інсультом. Взагалі все пострадянське міське середовище створювалося без врахування потреб людей з інвалідністю. Але, так чи інакше, перешкода виявилася серйозною — подолавши її, я трохи підвищив самооцінку. Люди, які за моєю порадою почали використовувати трамвай як реабілітаційний тренажер, говорили те саме.

Ось так я став їздити громадським транспортом, про повернення за кермо на тому етапі і мови бути не могло.

У чому ж було повернення до соціуму?

Громадський транспорт у нашій країні, м’яко кажучи… Та й вагони, які ніхто не миє і не обробляє, за десятки років увібрали в себе дивовижні стійкі «аромати»: мені здавалося, що деякі люди взагалі ніколи не миються. Стояти в трамваї (саме стояти, ми свідомо поступово відмовилися від ідеї сидіти), тримаючись однією рукою (права майже не працювала), було дуже складно. Але я швидко навчився виживати в таких умовах. Невролог, до якої ми ходили, порадила стати «повним пофігістом». Цю пораду я і застосував у транспорті. Мені дуже швидко стали «по цимбалах» штовханина, хамство, запах та поведінка деяких індивідуумів. Доводилося тільки вибачатися, коли я наступав людям на ноги паретичною ногою, чутливості майже не було. Ось так я і їздив кілька тижнів, обов’язково повідомляючи дружині, що доїхав. Спочатку вона сама телефонувала, бо я забував. Потім я вже «замахнувся» на маршрутку і трохи пізніше (через 6 місяців) став більш-менш самостійним.

Одного разу я потайки від усіх поїхав на базар зробити закупівлю, керуючи автомобілем тільки лівими ногою і рукою. Нагадаю, що саме так я дістався дружини через 20 хвилин після того, як у мене стався крововилив у мозок.

Коли я повернувся, був підданий нею і дітьми дуже жорсткій обструкції і дав слово більше ніколи такого не робити, щоб не наражати себе та оточуючих на небезпеку.

Одного разу ми перебували в сільській місцевості, де майже не було руху автомобілів, і я зробив нову спробу знову оволодіти водінням. Це призвело до купи негативних емоцій: я то тиснув педаль газу на максимум, то взагалі не міг газанути, то тиснув педаль гальма в підлогу, то права нога взагалі «гальмувала» повз педалі. Емоційний стан був відповідним.

Зрозуміло, що моя права нога була здатна виконувати хоч приблизно точні рухи лише при повному візуальному контролі.

Я не припиняв думати про все це, і нарешті мій мозок сформував чітку задачу (місяців через 7 після інсульту): щоб знову поїхати, потрібно усунути всі перешкоди. А для цього треба відповісти собі на питання: «МАКСИМЕ, ЩО САМЕ ТОБІ ЗАВАЖАЄ керувати автомобілем?»

І я вирішив знайти на нього відповідь.